Протистояння Великого князівства Литовського і Золотої Орди за панування над українськими землями призвело до битви на р.Сині Води, де війська литовського князя Ольгерда завдали поразки військам татарських ханів Хаджібея, Кутлубуга і Дмитра. Ця битва ознаменувала початок нового етапу історії Поділля. Влада Орди скінчилася, Поділля увійшло до складу Великого князівства Литовського. Ольгерд призначив управляти краєм чотирьох братів, князів Коріатовичів. Одним з найважливіших наслідків затвердження влади литовських князів стало будування замків та оборона краю від постійної загрози з боку кочівників. [6, 98-99].

Татари відійшли на південь у степи. Наступив відносно мирний період, під час якого збільшилось населення Поділля, розвивалася економіка краю. Це стало можливим завдяки ефективній обороні краю від Орди. Захист Поділля князі Коріатовичі здійснювали, використовуючи і дипломатію, і війська. Вже на початку 80- років 14 ст. сформувалося військо, ядром якого був князівський двір. Також усі військові верстви населення повинні були виходити на війну за першим наказом князів. Опорою полків слугували міста-фортеці. Були побудовані замки в Бакоті, Смотричі, Кам'янці, Червонограді, Скалі, Брацлаві, Сокольці, Меджибожі, Божську і Вінниці. [2,5].

Цей час потребував хоробрих воїнів, які б безстрашно і віддано стояли на захисті свого краю. Слава про мужніх рицарів розносилася по всьому Поділлю.

У кінці 14 ст. прославився своєю хоробрістю у війнах з татарами Спитко з Мельштина, гербу «Леліва», Краківський воєвода. У1395 р. литовський князь Ягайло (польський король Владислав Ягелло надав Спиткові Західне Поділля з замками Кам'янцем, Бакотою, Скалою,Смотричем і Червоноградом за особливі заслуги перед польською короною. Нові володіння Спитка знаходились на межі з Ордою, на Кучманському і Волоському шляхах, якими татари йшли на захід, грабуючи містечка і села Поділля.

Спитко з Мельштина показав себе як здібний військовий дипломат. Його поважали як татари, так і подільське населення. Перш за все Спитко дбав про будівництво укріплень і оборону краю. На Поділлі про нього збереглася пам'ять як про будівничого замків. Разом з тим його шанували як безстрашного воїна, знаного політика.

Загинув Спитко у відомій битві литовців з татарами на р.Ворсклі у 1399 р. На чолі литовської армії стояв великий князь Вітовт, на чолі татарської Едигей і Тимур Кутлук. Спитко намагався переконати Вітовта не вступати в битву з татарами, оскільки розумів, що ситуація склалася не на користь литовців. Але Вітовт з військовою радою не тільки не прислухалися до аргументів Спитка, але ще й звинуватили його у боягузтві. Хан Едігей, глибоко поважаючи Спитка як хороброго воїна, передав йому послання, в якому радив самому уникнути битви. Він також надіслав йому татарську шапку, вдягнувши яку під час битви, Спитко міг врятувати своє життя. Битва закінчилася поразкою литовського війська. У ній загинув цвіт литовського рицарства. Спитко не врятувався ні з Вітовтом, ні зі Свидригайлом. Він також не скористався з пропозиції хана. Спитко зник безвісти, але оскільки ніхто не бачив його загибелі, вирішили, що він потрапив у татарську неволю і ще протягом десятків років очікували його повернення. Історія про хороброго подільського князя Спитка увійшла до кількох історичних хронік. [4, с.36-37].

Відносно мирний період тривав недовго.У 1438 p., коли край вже входив до складу Польщі, татари зробили перший наїзд після довгої перерви, після того, як їх відігнали литовські князі. Проти татар виступив подільський воєвода Михайло Бучацький гербу «Абданк», але його загін був розгромлений, а самого воєводу було вбито. З того часу татари почали нападати дуже часто. Вони палили села, забирали худобу, людей забирали в неволю і продавали на невільничих ринках у Криму.

Набіг двох татарських загонів у 1453 р. був відбитий. Але в 1457 р. татари зробили новий наїзд, розбили військо подільського воєводи Бартоша Бучацького, вбили його і спустошили край. З того часу татари майже кожного року робили свої наїзди. Іноді набігали невеликими загонами, «чамбулами», деколи великою ордою. [2,8].

Тим часом татарські орди ставали все більш самостійними від далекого приволзького Сараю, центру Золотої орди. Ханському наміснику Хаджі-Гірею вдалося у 1428-1430 p.p. закласти основи власної держави - Кримського ханства. Рік 1474 став початком ніщівних походів кримчаків на українські землі. Ці походи повторювалися практично щороку, в Подністров'я, Поділля, Волинь, Галичину, Малу Польщу, Білорусь і навіть Литву. Окрім великих походів, очолюваних ханом Менглі-Гереєм його синами та беями (вельможами) відбувалися набіги менших татарських загонів (чамбулів), які простуючи вглиб країни, змітали все живе на своєму шляху. [7,182-183].

У 1498 році татари разом з турками і волохами зробили наїзд на Поділля і Галичину і вивели до Криму біля ста тисяч полонених. З дороги вони повернулись ще раз, знов набравши людей у полон. У цьому ж таки році турецьке військо спустошило Верхню Наддністрянщину.

Д.Дорошенко порівнює татарські наїзди з давніми половецькими набігами. Як правило, наскакували несподівано і швидко, ставили табір в безпечному місці і розсилали по всьому краю дрібні загони, які грабували й брали у полон людей, спалювали хати і повертались зі здобиччю до табору, а звідти вже відходили у Крим. Багато людей гинуло по дорозі до Криму, тих, хто вижив, продавали. Часом вдавалося відбити у татар їхню здобич. [2,9].

Для захисту від татарських наїздів на Поділлі було створено приграничну сторожу, що налічувала біля двох тисяч осіб, яка розмістилася на берегах річок Мурашки і Му-рахви. Командувати загоном був призначений барський староста Бернард Претвич, досвідчений вояк, що брав участь у багатьох сутичках з татарами. Він набрав сміливих людей, яких називали козаками і з ними обороняв Поділля під час татарських наїздів та нападів на них у степу. На його рахунку було 70 сутичок з татарами і перемога була завжди на його стороні. Він використовував таку тактику: висилав невеликі відділи кінних козаків у степ, де вони чатували у засідці на татарських тропах і вистежували татар, а потім проти татар виступали значніші сили. Двадцять років, протягом яких Претвич обороняв Поділля, мали велике значення для краю, адже населення могло спокійно жити і працювати.

Зберігся двовірш, присвячений Б.Претвичу:

Za czasow pana Pretwica

Spala od tatar granica. [5,210-211]

Бернард Претвич (до речі він був шляхтичем німецького походження,з Сілезії) до самої смерті (1561) не тільки здійснював сторожеві рейди проти татар уздовж подільського пограниччя, але й влаштовував каральні експедиції під Килію, Аккерман, Очаків і навіть у Крим. Сучасники вважали його неперевершеним героєм прикордоння - «муром подільських країв». [7,187].

Епізодичні сутички з татарами поступово переростали у безперервну партизанську війну. Спочатку влаштовували погоні з метою відбити бранців, пізніше організовували каральні експедиції вглиб ханської території. Організаторами таких походів та часто їх ватажками були прикордонні урядники, які збирали загони вояків, залучаючи до свого війська козацтво. Прикладом може служити вищезгадана діяльність Б.Претвича. [7, с.186].

Серед християнських рицарів Поділля 16 т. особливо виділявся рід Струсів. Розповіді про цей шляхетський рід ми знаходимо у багатьох хроніках того часу. Знаменитий своєю славою і давнім походженням рід Струсів дав не одного героя, що загинув у битві з татарами. Майже ніхто з них не помер звичайною смертю у своєму ліжку від хвороби або старості: гинули у боях з турками і татарами. Б.Папроцький у «Гербах рицарства польського (1584) наводить слова:

«Звиклою є смерть для Струсів». Про них не тільки згадують у хроніках того часу, їх оспівують у поезії і в думах. Поет Кохановський у своїй фрашці під назвою «Надгробок Станіславу Струсю», пише що «не новина Струсям за будь-якої тривоги перекривати своїми тілами дорогу злим поганам. Так дід загинув, так батько і дядьки мої, такий же кінець був призначений і моїй голові». [5, 261].

Коли у 1520 р.битві під Вороновим загинув Якуб Струсь, староста Хмільницький, польський поет М.Коберніцкий склав про нього жалобного вірша «Плачі Якубові Струсові, старості Хмільницькому, загиблому за вітчизну від рук татар, з жалем написані»:

«Геть відійди від мене, веселий лютнисте, А підійди до мене з кобзою, жалібний кобзарю. Зіграй мені думу смутну про загиблого Струся... Починайте про нього пісні, нехай його слава Про вічні часи ніде не загине».

Таким чином, у 16 ст. серед українців і поляків був поширений звичай уславляти подвиги героя, що загинув за вітчизну, причому ці пісні (думи) співав саме кобзар під акомпанемент кобзи. [З, 23,26].

М.Кромер, польський історик 16ст., згадує також про братів Струсів, Юрія і Щасного: «загинули два брати Струси, брати рідні, шляхетні, прекрасні і величні молодці, української шляхти оздоба». Вони билися як герої і коли один з них, Щасний, упав у бою, другий, Юрій, не залишив його і загинув сам. Історик С.Сарніцький у своїх «Анналах» (1587) повідомляє, що про них співають у думах: «У цей же час два брати Струси, войовничі і відважні юнаки, загинули, оточені і стиснуті волохами. Про них ще й тепер співають елегії, які українці називають думами, тужливим голосом, відтворюючи у рухах те, про що співається»... Так Поділля не забувало своїх відважних лицарів і оспівувало їх у думах. [3,23].

Польські історики того часу з захопленням зображують не тільки ватажків подільських загонів, що хоробро билися з турками, татарами і волохами, але й населення цього прикордонного краю.

Польський історик і геральдик Б.Папроцький у своєму творі «Паноша або прославлення панів і панят руських та подільських земель» (1575 р.) так зображує достоїнства населення Русі і Поділля: «Не думайте, що я лещу русинам; я недавно ще живу серед них і не з ними виховувався; але я одразу оцінив їх славні справи, які заслуговують вічної пам'яті в потомстві. Не один раз на рік ці достойні люди переслідують татар і підпадають під небезпеки війни. Як мужні леви охороняють вони все християнство, майже кожний з них може назватися Гектором. Не маючи від вас (тобто поляків) ніякої допомоги, вони дають вам такий спокій, як волам, яких відгодовують. А ви, вважаючи себе вищими за них, випрошуєте собі в цих областях маєтки. Непристойно мудрій людині домагатися чужого, не годиться багатому зневажати бідних. У подолян не розрізниш, хто пан, а хто слуга; немає у них ні на гріш пихи. Слава цього народу розповсюджена всюди і залишиться за ними на віки вічні, хай би навіть Польща і загинула. Що робив Геркулес, який перебивав гідр і не милував земних богів, то на Русі зуміє зробити кожний. Самсон розірвав щелепи левові: подібні подвиги у наш час русину за звичай. Могутній турок роззявив на нас пащу, і хоробрі русини не раз сунули у неї руку. Рушив би він з численним військом на Польщу, але зупиняє його руська сила». [1,179,180].

Протягом багатьох століть Поділля з його потужними оборонними фортецями, хоробрим народом, українською та польською шляхтою, козаками мужньо стояло в обороні своєї свободи та християнських цінностей, за що насправді заслужили славу у наступних поколіннях.

Література:

1. Акты о заселений юго-западной России от второй половины XV в. до Люблинской унии (1569). - Архив Юго-Западной России, ч.7,т2. - К., 1890.
2. Дорошенко Д. Про минулі часи на Поділлю. - Хотин, філіал видавництва «Буковина», 1992.
3. Нудьга Г.А. Українська пісня в світі. - К., «Музична Україна», 1989.
4. Пламеницька О. Кам’янець-Подільський. - К., Абрис, 2004.
5. Starowolski Sz. Wojownicy sarmaccy. - W., Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1979.
6. Україна: литовська доба 1320-1569. - K.: Балтія - Друк, 2008.
7. Яковенко Н. - Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - К., Критика, 2005.