Місто в роки війни

Початок цієї історії був таким:

«Була неділя або, як говорили за «совєтів», «вихідний день», отже, інколи в неділю я міг поспати більше звичайного – до 7 години ранку. Тупіт і біготня під нашими вікнами розбудили мене. В голові майнула думка, що сталося щось надзвичайне. Через кілька хвилин вбігає в кімнату сестра дружини Ніна і перелякано сповіщає: «Війна! Німці оголосили війну СССР. Ваня і Стьопа прибігли додому і сказали, що їхній полк пішов уже на фронт. Уже бомбили багато наших міст, як Київ, Житомир, Одесу, Севастополь».

У Ніни цього місяця поселилися на квартиру два лейтенанти-артилеристи: Ваня і Стьопа, і це вони перші внесли в наш дім страшне слово «війна». Дружина засумувала й дрібнила слізьми, але в мене чомусь не виникло ніякої тривоги, лише заклопотаність про матеріальний стан моєї сім’ї в майбутньому й питання: «де я буду в найближчі дні?». Я знав, що в місті надзвичайна тривога, і пішов на подвір’я. На небі були недбайливо розкидані зрідка перисті хмарки – ознаки дощу в найближчі дні. Крізь просвітлені хмарки сонце золотило оселі. Ще не було в місті ніякого воєнного страхіття, але де дівся крикливий пафос радянського псевдопатріотизму. Вже з перших днів війни, коли фронт був кілометрів за 200 і більше, населенням опанував страх і непевність – я це так добре пам’ятаю.

Походивши по подвір’ї, я повернувся в кімнату. Радіорепродуктор хрипів і тарабанив. Одначе було виразно чути тривожний голос диктора: «Граждане, граждане города Каменец-Подольска, к городу приближаются по направлению со стороны села Устья три самолета противника. Будьте спокойны и бдительны». Значить війна справді почалась. Цікаво побачити, що то за «самольоты противника». Я вийшов з кімнати, щоб побачити їх. Справді, на небосхилі появилися три літаки. З різних напрямків заклацали і затарахкотіли дрібно- і великокаліберні скоростріли. Були навіть такі диваки, що стріляли по літаках з гвинтівок. Одначе літаки безбоязно кружляли собі над містом. Вони не скинули жодної бомби, жодної прокламації, не зробили жодного пострілу. Це, очевидно, були розвідувачі, які, напевно з досвіду, знали краще від «патріотів страни соціалізму», що більшовицька зброя їх не вразить, отже вона так вільно літала над Кам'янцем. Перші сотні і тисячі даремно випущених скорострілами куль по німецьких літаках посіяли сумнів щодо боєздатності Червоної армії і досконалості «найпередовішої в світі техніки». Після цього нальоту війна стала матеріальним фактом навіть в очах дітей. Правда, діти сприйняли війну з цього зльоту, як забавну гру…

Серед людності вже о 2 годині дня кружляла вістка, що в місті наказом Кам'янець-Подільського військового комісаріату проголошено мобілізацію до 35 років. Я знав, що мобілізацію оголошувати мала право лише Верховна рада, але її голосу ще не було чути. Отже, ясно було, що наказ про мобілізацію, очевидно, був надрукований десь за місяць до війни і лише тепер його опублікували.

О 4 годині дня я вибрався до центру міста і побачив, як проходили безладні колони щойно мобілізованих частин. Червоноармійці шкандибали по брукові вулиці з натертими ногами від неприпасованого взуття. У крамницях протягом дня зникло все з полиць. Господарки даремно бігали з крамниці в крамницю — що не взяли спритніші, те по квартирах поховали євреї.

Уночі радіо передало указ Верховної ради СРСР про мобілізацію чоловіків віком до 35 років. У цьому нервовому напруженні першого дня здавалось що трудно пережити навіть один день війни…».

Ці слова належать невідомому свідку початку війни. Він їх опублікував в газеті «Подолянин» (Der Podolier) під псевдонімом «Л.К.». Тоді, 22 червня 1941 року, Адольф Гітлер наважився на найбільшу авантюру свого життя – напад на Радянський Союз. Наступ був блискавичним. Німці двічі бомбили місто, і вже 10 липня Кам'янець-Подільський був в складі Третього Рейху. Життя в окупованому місті відразу кардинально змінилося.

Замковий міст (червень-липень 1941 р.)

Весною 1942 року розпочалися систематичні роботи з розбирання пошкоджених історичних будинків Старого міста. З місцевого населення сформували спеціальну групу чорноробів, які для німецьких офіцерів заготовляли дрова та будматеріали. Як наслідок, було розібрано всю історичну забудову вулиці Довга над каньйоном, яка впродовж століть формувала історичний силует міста. Постраждало багато пам’яток архітектури.

Очевидець писав: «Людей на вулицях майже не видно. Пішохідні доріжки позаростали травою. Блукаючи вулицями Старого міста, наткнувся майже на єдину в місті цивільну установу «Контору по розбиранню будинків». Серед мертвої тиші вулиць Старого міста чути глухі удари ломів і гуркіт падаючих стін. Так знищують вулицю за вулицею, планомірно, з німецькою методичністю зрівнюють із землею історичні будови ... ».

В Старому місті (1941 р.)

Старе місто занепало, перетворилося на гетто з тюрмою. Неодноразово тут спалахували інфекційні хвороби, які поширювалися серед ув’язнених. Право ввійти в місто мали лише постійні мешканці.

Кам'янець-Подільський

Натомість в затишному районі на Новому плані, який був відданий для проживання німецьких офіцерів та місцевих чиновників, панувало розкішне життя. Функціонувало 2 фешенебельні ресторани, декілька магазинів одягу, відремонтовано кінотеатр. Німці завезли найновіше кінообладнання, на якому демонструвалися зарубіжні фільми. Особливо популярними були голлівудські стрічки «Бродвейська мелодія», «Бажання», «Це трапилося одного разу вночі». Життя вирувало. Гуляти вечором тут було безпечно, вулиці патрулювалися жандармерією. Із слов’янського населення потрапити сюди мали право лише охайні жінки та дівчата. Так все б тривало і далі, якби розкішне життя окупантів не перервало донесення з Берліну під грифом «надзвичайно секретно» (streng geheim).

За даними німецької розвідки, якій вдалося перехопити таємне повідомлення, стало відомо, що СРСР на днях планує розпочати масштабну військову операцію на Правобережній Україні. Це викликало неабияке занепокоєння в німців, які вже систематично здавали захоплені території. Настав час великих ризиків в умовах відсутності доріг і розриву комунікацій.

Дорога на Кам'янець-Подільський

Закінчувалася сурова зима. Глухим гулом артилерії зі сходу наближався фронт. На Поділлі судилося розгорнутися битві, в якій обидві сторони задіяли величезну кількість танкових з'єднань, більше, ніж на будь-якій іншій ділянці радянсько-німецького фронту в той період. Брязкіт гусениць важких «Тигрів», «Пантер» та радянських «ІСів» впродовж декількох тижнів стрясав тихі українські містечка і села.

4 березня 1944 року розпочався загальний наступ на всіх ділянках фронту. Того дня фронтовий кореспондент Костянтин Симонов у своєму блокноті записав:

«Я стверджую, що людина, не бачивша дороги тут на півдні, цієї весни, не може зрозуміти до кінця, що це таке. Уявіть собі старе шосе, складене з підігнаних один до одного величезних каменів, залишене десь в самій середині ремонту, коли робітники вивернули все це каміння один за іншим з ґрунту, так і залишили його на місці, не встигнувши ні прибрати, ні перекласти. Це перше.

Друге. Уявіть собі, що зверху на ці вивернуті камені налито півметра рідкого бруду, якому нікуди стікати, тому що по обидва боки шосе на одному з ним рівні знаходиться ще більш глибоке болото.

Третє. Уявіть собі, що повзучи по такому шосе на всюдиході, але збісившись від штовхання машини, підкладання під колеса колод, соломи, всього що попало, ви раптом захотіли, плюнувши на спроби, проїхати по такій дорозі, вибратися на цілину і рушити по полю, то вас зупинило б від цього необережного наміру наступне видовище: в п'ятнадцяти метрах від дороги прямо з болота стирчить башта танка, не танк, а саме башта, тому що при наближенні ви з'ясовуєте, що танк цілий і не ушкоджений, він просто затонув в багні».

© Валентин Пагор,

кандидат історичних наук

науковий співробітник НІАЗ «Кам’янець»